Як , все ж, дивовижно працює людське сприйняття..
Ось нове фото мене і те ж відношення до нього: суперечливе, неоднозначне. Якщо розділити обличчя на дві половини, бачу два різних обличчя, які набагато легше зрозуміти. Ось моя чуттєва, у вищій мірі жіночна частина. З виразним оком, що прикрите крученими віями, та припіднятим кутиком рота. Туди я направляю пасмо волосся, яке злегка прикриває обличчя. Хитрувата, зваблююча, в певній мірі навіть підла. Така, що повністю мене задовольняє, така виразна й томна водночас. Красива. І навіть сама готова зізнатися, що почувала би себе не зовсім захищено поруч з такою.
А ось друга сторона - простіша. Око завжди якесь пряме й безпосереднє, надто просте й відкрите. І ніби наївне. Хоча це моя права сторона, яка відповідає за раціо, за слова. Ця сторона готова говорити чіткі логічні умовиводи. Оперувати правдиво та чесно доступними знаннями. Яких чомусь завжди недостатні, вони готові бути висміяними. Тут просто, легко довіритися. І якось вразливо.
Коли ці сторони обличчя (а це невідворотньо) об'єднуються в одне лице, неначе калейдоскоп, який спершу ще крутиться. А згодом, я уже звикаю до себе такої, піддаюсь як чомусь невідворотному – сприймати як єдине ціле. І ще трохи згодом мені дуже подобається і нічого не можливо відібрати та викинути.
А що іншій людині? Як хтось інший може просто повірити, прийняти мене всю й одразу? Якщо я й сама не завжди знаю яка я в даний момент, біля цієї людини. Ми будемо розмовляти і я почую себе, і відчую, і узнаю свої інтонації та почуття, і почую не свої інтонації та почуття. І це тільки початок…