Чому так шкода котиків?
Один брудний котик на холоді біля картонної коробки. Поруч хтось поставив мисочки. Підгодовують. Але цього замало. Він все одно нявчить. Потім він певне зовсім здичавіє від самотності. Ніхто не буде гладити його, брати на руки: такого брудного, блохастого, занедбаного...
Я вже давно не плакала. Намагаюся зрозуміти, чи це про дорослість, чи про те, що немає таких причин. Чи я так міцно заховалася-зачерствіла?
Зате про котика сльози пролились. Пробувала віднайти, що це за котик в мені? Де ця покинута занедбана і самотня дитина? Яку я оплакую... І спогад не забарився. Він завжди був ясний для мене. Чіткий яскравий спогад. Тільки відокремлений від почуттів.
Тато злився, і я вибігла з дому. Ховалася попід вікнами, щоб він не зловив мене. Це було страшно і принизливо. Тоді він вибіг, з якоюсь різкою в руці. Він був просто лютий, ніби хотів знищити мене. І я побігла в яр. Треба було бігти по стежині над яром. Зліва було урвище, нічим не загороджене. А сходини з різних по розміру каменів, закопаних в землі. І бігти потрібно було чимдуж. Бо хоч я і швидка була, але мені було років 6-7. А тато високий, біг гігантськими кроками, перескакуючи ті сходини з жахливим гупанням. І щось кричав. Здавалося, що я впаду і мене розчавлять як непотріб.
І я втікла тоді. Кудись за яр. Заховалася на чужому городі, поміж зелених дерев. Не хотілося зустріти чужих людей, бо соромно. Але місце запам'яталося: був травень, скрізь зелена трава, тепло і сухо. Жовті кульбаби. І велика, стара дерев'яна колода. Дзижчали комахи. Так я і сиділа на тій колоді. А тоді прилетіли джмелі, чи оси. І я завмерла. Але продовжувала сидіти. Хоч дуже боялася і джмелів, і ос, і бджіл. Але тата тоді більше за всіх.
І не було нікого, до кого я би могла піти тоді. Мама бувала ще страшніша. Зрештою, я за щось дуже провинилася. Брат старший сам був у своєму кошмарі. Та й все. Там я і залишилася.
Прекрасний та безпечний світ всередині мене. І самотній. Зате прекрасний.
Я узнала, що люди не допоможуть. Вони стараються ігнорувати, бути осторонь. Мене в принципі ніхто ніколи не рятував. Не захищав. Було мені 5 років. Чи 10. Чи 30.
Спершу я пішла на заняття з дзюдо, і навчилася боротьби. Потім дала мамі здачі. А потім татові. І ще багатьом чоловікам і жінкам. Не завжди вдавалося захиститися, бо сили не безмежні. А коли була можливість, я захищала інших.
Одним словом, по ту дитину на галявині так ніхто добрий і не прийшов. Навіть жоден психотерапевт не дійшов так близько. Тільки я до неї почала приходити. Я їй вірю, як ніхто інший. І я з нею можу побути, поплакати. Усміхнутися їй.
Так і ви можливо зрозумієте і приймете себе. Полюбите. Ту травмовану внутрішню дитину. Якщо відшукаєте її в собі.
Є багато людей, які мене провели за руку через "болото", і спускалися зі мною глибше. Друзі, гештальтисти-колеги, навчальні тренери. І досі я тримаюся за них. І тримаю інших людей. Бо це така людяність, і те, що я добре вмію. Слухати, чути, захищати, підтримувати, глибоко пірнати, або "триматися на поверхні", відчувати, відстоювати самоцінність, знаходити опори, знаходити радість.